Ті, що боролись за мир
Втрачене покоління – течія творчості таких геніальних письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон. Це покоління молодих хлопців, які тільки стали повнолітніми, ще не завершили школу і одразу потрапили на фронт. Це період між Першою та Другою світовою війною. Такі люди дуже складно могли адаптуватись до звичайного життя, на війні все було інакше, хлопці не витримували, божеволіли, накладали на себе руки. Вони втратили віру у світле майбутнє, в життя. Саме письменники того часу зуміли передати весь біль та сум жахливих років війни, вони пережили їх самі.
Саме поняття вперше вжили Гертруда Стайн. Коли вона зверталась до тогочасних молодих поетів зі словами: «Усі ви – втрачене покоління». Вона говорить, що, якби вони залишились вдома, то стали б тільки інженерами або дантистами, а так вони пишуть про війну, вони стали відомими та популярними.
Багато романів написано майстрами слова 20 сторіччі. Еріх Марія Ремарк у романі «Повернення» передає усі почуття молодого солдата, який повертається додому з війни, він не може пристосуватися до громадського життя, відчувати усе безглуздя того, що відбувається в світі. На війні зовсім інше думки, інші емоції мрії, інше бачення світу.
Легендарний роман «Три товариші» детально описує той нищівний сум, який відчували люди, які бачили замість своїх будинків порох, замість щасливого життя – втрату друзів та близьких…бідність безробіття, зневіра – це все, що залишилось в душах людей після війни. Автор знайомить читачів з головним героєм - Робертом Локаптом у день його 30-річчя. Це вік, коли людина вперше підсумувала прожите. За його плечима залишилася війна. Саме вона завжди була поруч з ним. Пригадалися інші дні народження. До нього, молодого новобранця, приїздила мати. Другий день народження позначений газовою атакою, під час якої в муках помер його друг. Потім був шпиталь. Після цього минуло десять років, а цей жах і досить поряд…
Письменників втраченого покоління корили за черезмірний натурализм, за показ подій такими, якими вони були насправді, вони були тими солдатами, вони це пережили – ті втрати, ту біль, той жаль. Вони казали правду, писали правду, не прикрашаючи непотрібними фразами, це були романи-протести проти цинізму та жорстокості війни.
Зараз в Україні також війна. В АТО їдуть зовсім молоді, 20-річні хлопці, які борються за ідею, за життя та процвітання своєї Батьківщини, своєї країни. Вони, як і письменники втраченого покоління, бачать смерті побратимів, відчувають найсильніший біль та сум за Україну. Можливо за кілька років їх також назвуть поколінням втрачених людей, можливо хтось з них напише та видасть книгу про те, що відчував в ці роки, та це буде потім а зараз віримо в перемогу та світле майбутнє нашої країни.