«Рекреації»: суміш постмодерну та карнавальності
У романі «Рекреації» Юрія Андруховича вабить до себе завдяки численним алюзіям й інтертекстуальністю. Там ви знайдете посилання на російські, українські твори, а також до елітарного та масового західного культурного простору. Важливо, що ці посилання найчастіше з’являються в іронічно-сатиричному контексті. Таким чином Андрухович прагне звільнити свідомість читача від певних «ідолів». Що ще незвичного заховано у цьому творінні українського «бубабіста»?
Абсолютна нетенденційність «Рекреацій», в яких майже кожна подія чи символ може трактуватися неоднозначно, неодмінно викликає бажання розібратися під яким кутом треба розглядати їх. Це призводить до руйнування стандартних опозицій (добро - зло, моральне - аморальне, високе – низьке і т.д.), що є важливою особливістю постмодерної літератури, яка протестує проти модерністського раціоналістичного погляду.
В романі відсутнє протиставлення не лише між протилежним етичними та естетичними категоріями. Тим самим автор вказує на неактуальність побивання імперської культури «низькою», тобто колоніальною літературою «малоросійською». Роман порушує проблеми, які актуальні протягом всієї історії нашої культури, розмовної мови, нівелює відстань між елітарною й масовою літературою, яка підкреслювалася модерністами.
Образотворення в «Рекреаціях» має постмодерні особливості. В кожному із образів чотирьох письменників, що діють у романі, наявні автобіографічні риси, а це доволі типово постмодерної літератури. Констатація неоднозначності розуміння особистості у творі, що належить до цієї культурної течії, ніби розпорошує її, робить чимось хаотичним, неєдиним. Ми не знаходимо в романі жодної повної портретної характеристики головних героїв, у всьому творі немає навіть опису їхніх очей. Автор лише інколи, там, де це дуже необхідно, згадує деякі риси їхньої зовнішності, особливості поведінки і вдачі. Проте чимало місця приділено їхнім внутрішнім монологам, що відбивають романну дійсність через призму суб’єктивного сприйняття персонажів, «діалектику» їхньої душі. Увага переноситься на сам процес означування - через мову, письмо, комунікацію тощо.
Щодо сюжету, то він не дуже складний. П'ятеро ГГ (чотири поета + дружина одного з них) їдуть виступати в якості запрошених гостей у вигадане автором, богом забуте прикарпатське містечко Чортопіль, яке на пару днів стає центром театралізованого свята. На дворі - останні дні горбачовської «перебудови» ще нічого за автором не говорить про зростання українського національного духу, окрім намальованого на стіні туалету у пивний малюнку тризуба, стрілецьких пісень у виконанні «студентства та петеушників» і жовто-блакитних прапорців, якими вони, у піднесенні від передчуття святкового балагану, бадьоро полощуть з вагонних вікон.
Це такий собі запобіжник для випускання пари для української молоді, якій сумно й нецікаво. Вони повинні до нестями танцювати, співати, пити та гуляти, аби ні про що інше не було сили думати поки хтось за нас тихцем буде вирішувати, куди і що робити з країною і з нами. Аби ми не надто під дією горілки не почати вдавати з себе, що можемо це зробити й самі - наприкінці твору нас трошки лякають БТР-ами, аби ми зрозуміли, що некультурні люди і п'ють, і їдять, і радіють та веселяться чітко за графіком і виключно з дозволу «хазяїна».
Отже, через образи чотирьох героїв автор досліджує основні сфери взаємовідносин творчої людини зі світом, що визначаються такими опозиціями: митець - проблема свободи (Хомський), митець - соціум (Мартофляк), митець - проблема смерті (Немирич), митець - етнос (Штундера). Вся серйозність проблематики зв’язків митця із всесвітом прихована. Слово «поет» і його синоніми найчастіше звучать у тексті у форматі буденності, прозаїчності обставинах.
Митцю так і чи інакше доводиться мати діалог із суспільством. Всю складність такого спілкування розкривається через образ запланованого в програмі свята вечора поезії на стадіоні «Трудові резерви» під назвою «Ми є тому, що нас не може бути», яка розкриває всю неоднозначність феномену творчості в такому суперечливому світі.